IЗ ЗБIРКИ ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО СЛОНЯТКО, ЩО ЛЮБИЛО ТАНЦЮВАТИ



Категории Юрiй Ярмиш ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Коли навеснi до лiсу з вирiю повернувся Соловейко, ïжачок визирнув iз своєï нiрки пiд кущем глоду i став чекати сутiнкiв. А сонечко востаннє пестило промiннями нiжно-зелений оксамит лiсових верхiвок... I тодi ïжачок почув нiжну трель: — Тьох-тьох-тьох! Ïжачок склав голочки, заплющив малi своï оченята i слухав, слухав. А нiжнi звуки змiнювались дзвiнкими, жалiбнi — радiсними. Соловейко спiвав про те, якi далекi краïни вiн бачив, але все одно повернувся на рiдну землю, до свого лiсу, бо чужина — то завжди чужина. Соловейко не замовкав анi на мить аж до ранку. I ïжачок просидiв пiд кущем теж до ранку, слухаючи лiсового спiвця. Перед сходом сонця до Соловейка прилетiла подруга, i вони почали мостити гнiздо. Скоро там з'явилися зеленуватi яєчка. Гнiздо висiло на кущi низько над землею. Проте солов'ï не боялися ïжачка. Ïм подобалось, як вiн уночi шарудiв торiшнiм листям, шукаючи жучкiв собi на вечерю. Тепер Соловейко виспiвував менше, бо народилися малi Солов'ята. А ïх треба було годувати, ловити комашок, дрiбненьку гусiнь. Та одного дня налетiв сильний вiтер, гойднув куща, i одне Солов'ятко впало на землю у торiшнє листя. Нi, воно зовсiм не забилося! Йому навiть цiкаво було пiд кущем. Солов'ятко лише дуже здивувалось, чому так хвилюються мама й тато, а особливо коли поблизу з'явилася велика руда тварина. Солов'ятковi ця тварина сподобалась, i воно свиснуло: — Фi-iд! Iдiть сюди! Якi ви гарнi! Фi-iд! Однак, мабуть, нi мамi з татом, нi ïжачковi та тварина не припала до смаку. Бо Солов'ятко помiтило, як ïжачок згорнувся колобком, настовбурчив своï голочки i сердито фиркнув: — Iди звiдси геть, хитра Лисице! Я наскрiзь проштрикну тебе оцими голками! — Но-но! — дзявкнула Лисиця. — Радiй, що я сита зараз. Бо з'ïла б не тiльки оце Солов'ятко! Я знаю, в тебе на животi немає голочок. Варто тебе зненацька перевернути лапою на спину... — Все одно я тебе не боюсь! — скрикнув ïжачок. — I це Солов'ятко не про тебе! Лисиця скривилася: — Начувайся, ïжаче! Знай, колись я ще завiтаю до вашого лiсу! Солов'ятко зростало на землi. ïжачок склав iз сухого листя йому м'якеньку теплу перину. Вони швидко подружилися. Мама й тато приносили Солов'ятковi мурашинi личинки, а ïжачок черв'ячкiв, мама давала поласувати Солов'ятковi ягiдки, а ïжачок жучкiв. ïжачок навiть пiдходити нiкому не дозволяв близько до Солов'ятка — нi зайцям, нi бiлочкам, анi бобрам, щоб випадком хтось не скривдив пташеня. I вдячне Солов'ятко наспiвувало ïжачковi найкращi пiсеньки, що почуло вiд тата. А тато сiдав на гiлку i пильно слухав: — Нi, синку, оцю пiсеньку треба спiвати не Тьох-тьох-тьох, вiть-вiть-вiть, тюрлю!, а Вiть-вiть-вiть, тьох-тьох-тьох, тюрлю! Чуєш, так набагато краще! — Чую, тату, чую! — погоджувалося Солов'ятко i виспiвувало для ïжачка пiсеньку так гарно, як тiльки вмiло. А днi минали, i Солов'ятко навчилося не тiльки спiвати, а й лiтати. Та воно не забувало, що то ïжачок врятував його вiд хитроï Лисицi. Поблизу куща глоду росла мала сосонка. Солов'ятковi вона дуже подобалась. — Сосонка подiбна до тебе! — схвильовано казало воно ïжачковi. — Така ж колюча, але добра й нiжна! Солов'ятко злiтало на сосончину й питало: — Що заспiвати тобi? ïжачок сiдав вигiднiше пiд кущем i казав: — Я постiйний у своïх смаках. Коли твоя ласка, оцю: Вiть-вiть-вiть, тьох-тьох-тьох! Вже вечори похолоднiшали, вже зелене листячко порудiло. Солов'ïна сiм'я пристала до великого пташиного гурту. — До побачення, ïжачку! — гукнули Солов'ï. — Ми летимо у вирiй, до теплих краïн, бо вже скоро зима. — На ту весну я заспiваю тобi ще кращих пiсень! — пообiцяло Солов'ятко. Непрохана сльозинка скотилася ïжачковi з оченят. Вiн ще довго стояв пiд кущем i махав Солов'ям лапкою, хоч i не бачив ïх, бо трошки короткозорий був. У лiсi все холоднiшало. Але було якось незвично сухо. I найменшого дощика не випало: — Бiда буде, буде бiда! — стрекотала Сорока. Нiхто ïй не вiрив. Однак лихо прийшло тодi, коли всi нарештi зiтхнули: на обрiï пливла хмара! Вона росла. Густiшала. Назустрiч ïй збiгалися iншi хмари. Чорнi. — Ховайтеся! — скрикнула Сорока. — Буде осiння гроза! I справдi. Раптом спалахнуло пiвнеба й гаряча блискавка поцiлила в лiс. Запалала вершина старого дуба. Обгорiла гiлка впала на суху траву. I вже зажеврiли кущi, де зростали влiтку малi Солов'ятка. — Тiкайте, тiкайте! — кричала Сорока. Все, що було живого в лiсi, побiгло, поповзло, полетiло далi вiд страшного лиха... I ïжачок теж побiг на своïх коротеньких нiжках. ... Коли вiн повернувся до рiдного лiсу, то не впiзнав навкруг себе нiчого. Однi обгорiлi стовбури та кущi полишило пiсля себе зле полум'я. Не стало й сосонки, що ïï так любив Соловейко. Все одно я залишуся тут! — сказав сам до себе ïжачок. — Адже коли навеснi повернеться моє Солов'ятко, воно не впiзнає свого рiдного лiсу й полетить собi далi, як я не зустрiну його. Ïжачок розкидав чорне хрустке листя од своєï нори, а потiм побiг у вибалок — за свiжим, осiннiм. Бо нору треба було гарненько прикрити, щоб холод не заходив, снiг не залiтав, а навеснi вода не затекла. Коли ïжачок повернувся з листям, що було густо наколоте на його голочки, бiля нори вiн побачив Лисицю! — Ага, — зловтiшно сказала Лисиця, — а я вже думала, що не впiймаю тебе. Я зголоднiла, i менi не страшнi тепер навiть твоï колючки-голочки! Ïжачок завмер. Лисиця могла покотити його, знесиленого, у вибалок, схитрувати якось, щоб вiн зненацька випростався. I гострi голочки вже не порятують його... Що тодi станеться iз Соловейком? Вiн же не впiзнає свого лiсу, того найрiднiшого мiсця пiд згорiлим кущем глоду, де вiн рiс i спiвав своï пiснi! I, бездомний, вiн полетить собi далi. Хоч би одна-однiсiнька зелена гiлочка залишила ся поруч, тодi б Соловейко звив собi гнiздечко отут! А Лисиця занесла пазуристу лапу над ïжачком: — Ось я тебе зараз... Тодi ïжачок зiбрав усi сили i звелiв сам собi: — Стань-но сосонкою! Хай Соловейко щасливий буде!.. — Що таке? — скрикнула злякана Лисиця. — Це ж сосонка, а не ïжачок! Краще пiду я звiдси геть, бо це, певно, зачарований лiс!.. I вона назавжди втекла звiдси... А навеснi з вирiю повернувся Соловейко. Вiн перелiтав з обгорiлого куща на кущ i тужно витьохкував: — Невже це мiй рiдний лiс? Як гарно тут було торiк улiтку! А може, це не мiй лiс? Полечу далi, бо навiть ïжачка немає, а вiн би конче мене зустрiв! Соловейко злетiв у небо, щоб востаннє глянути на пожарисько, i враз угледiв внизу маленьку зелену сосонку... Соловейко затьохкав: — Нi, нiкуди я не полечу! Тут жив мiй найкращий друг ïжачок! А це ж та сама сосонка, що схожа на нього. Колюча, але нiжна й гарна! Вiн спустився пiд сосонку. I дзьобиком став знiмати торiшнє жовте сухе листя, наколоте на голочки. Це було те саме листя, котре нiс ïжачок собi до нори... — Iз цього листячка я зiв'ю собi гнiздечко! — сказав Соловейко. I коли сонечко востаннє болiсно торкнулося промiнцями обгорiлих стовбурiв, ховаючись на спочинок, Соловейко заспiвав: Ой, жив у лiсi ïжачок I нам було так гарно вдвох, Вiть-вiть, тьох-тьох! Мене, малого, стiльки днiв Вiн од лисицi боронив — I спiв мiй так любив! Настала чорная пора — Страшного полум'я гора Все з'ïла. Ой, жура!.. Та ця сосонка, мов у снi, Нагадує минулi днi, Веселi i яснi. ïï зеленi голочки, Мов ïжачковi колючки, Для мене — на роки. Я в рiднiм буду лиш краю Спiвати пiсеньку мою — Вiть-вiть, тьох-тьох, тюрлю!.. I навiть почорнiлi кущi слухали Соловейка. А вiд ïхнiх коренiв вигулькували живi зеленi пагiнчики. I трава зачудовано пiднiмала гострi стебельця, проштрикуючи сiрий попiл. I Соловейковi здалося — що то не сосонка принишкла, слухаючи його пiсеньку, що то сам ïжачок...
IЗ ЗБIРКИ ЛЕТЮЧЕ ДЕРЕВО СЛОНЯТКО, ЩО ЛЮБИЛО ТАНЦЮВАТИ